69-Т "Основи агрономії"
ЗЕРНОВІ КУЛЬТУРИ
Зернові культури– основа сільськогосподарського виробництва.
Господарське значення зернових культур
В Україні зернові культури займають найбільші посівні площі,
що свідчить про їх виключно важливе продовольче, кормове і
сировинне значення в народному господарстві.
Площа зернових культур у сприятливі роки сягає 15,5–
16,5 млн. га, або45–50% загальної посівної площі.
Найпоширенішою зерновою культурою в Україні є озима
пшениця, посіви якої займають, залежно від року, 6,6–7,3 млн. га
землі. До90% площ її зосереджені в Степовій і Лісостеповій зонах і
лише близько10% – у Поліській. Завдяки широкому впровадженню у
виробництво інтенсивної технології вирощування озимої пшениці за
останні роки значно зросла її середня врожайність. Досвід кращих
господарств свідчить, що сучасна інтенсивна технологія здатна
забезпечити подальше значне зростання врожайності озимої пшениці
на всіх площах посіву. Друге місце за площами посіву належить ярому
ячменю, який в окремі роки висівають на3,5–4 млн. га. Вирощують
його, як і озиму пшеницю, переважно в Степу і Лісостепу. Середній
урожай ярого ячменю в Україні32 ц/га, при дотриманні у
господарствах прогресивної технології може перевищувати50–55 ц/га.
Третє місце– за зерновою кукурудзою, посівні площі якої часто
перевищують1,5–2 млн. га і розміщені переважно в Степовій та
Лісостеповій зонах. В Україні кукурудза– одна з найбільш урожайних
зернових культур. За середньою врожайністю зерна(35,4 ц/га в1986–
1990 рр.) вона поступається лише рису(47,4 ц/га) та озимій пшениці
(40,2 ц/га).
Інші зернові злакові культури(жито, тритикале, овес, яра
пшениця, озимий ячмінь, просо, рис, сорго) висівають в Україні на
площі, яка в різні роки коливається в межах2,5-3,5 млн. га.
Озиме жито, тритикале й овес поширені переважно на Поліссі і
в Лісостепу; озимий ячмінь– у районах Степу; просо– в усіх зонах
України; кукурудза на зерно– в Степу й Лісостепу; рис і сорго– у
степових районах.
Зерно і солому багатьох зернових культур використовують як
сировину у переробній промисловості. Із зерна виробляють борошно,
крохмаль, спирт, пиво, декстрин, глюкозу, фітин тощо; із стебел–
папір, целюлозу, деревний спирт, картон, поташ тощо. Солому й
полову зернових культур і стебла кукурудзи використовують як грубі
корми.
Зернові культури забезпечують тваринництво концентрованими
кормами, а також зеленими кормами, силосом, сіном.
Загальна характеристика хлібів першої і другої груп
Хлібні злаки належать до родини Тонконогових(Роасеае) і
об’єднують дев’ять родів: пшеницю(ТriticumL.), жито, ячмінь
(HordeumL.), овес(Avena L.), кукурудзу(Zea L.), просо(Panicum L.),
рис(ОryzaL.), сорго(SorghumPers.).
Роди поділяють на види, а їх, у свою чергу, залежно від
морфологічних ознак– на різновидності. Кожна різновидність включає
сорти, які різняться між собою за морфологічними та господарсько-біологічними особливостями. За морфологічними і біологічними
властивостями хлібні злаки поділяють на дві групи: хліба першої
групи, або справжні хліба, і хліба другої групи, або просовидні.
До хлібів першої групи належать пшениця, жито, тритикале,
ячмінь, овес, а до другої– просо, кукурудза, сорго, рис.
Хліба першої групи холодостійкі, мають озимі та ярі форми, є
рослинами довгого дня з підвищеними вимогами до вологи, до тепла–
менше. Зерно їх має на черевному боці поздовжню борозенку, в
колоску краще розвинені нижні квітки. Під час проростання зерна
утворюється кілька корінців: у жита– чотири, пшениці–4–6, вівса–
3–4, ячменю– 5–7.
Цінна особливість злаків першої групи– швидкий ріст на
початку вегетації. За сприятливих умов вони починають кущитися
через10–15 днів після появи сходів, завдяки чому менше
пригнічуються бур’янами, ніж просовидні злаки.
Хліба другої групи посухостійкіші, вибагливіші до тепла,
рослини короткого дня, мають тільки ярі форми, в колоску краще
розвинені верхні квітки. Проростаючи, утворюють один корінець.
Зернівка на черевному боці не має борозенки. Просо, сорго на початку
вегетації росте дуже повільно, фаза кущення в них настає через
20–30 днів після з’явлення сходів. На початку розвитку дуже
пригнічуються бур’янами, особливо за ранніх строків сівби.
Ріст і розвиток зернових культур. Вилягання хлібів, заходи
запобігання. Морозо- і зимостійкість культур
Зернові культури родини злакових мають багато спільного в
морфологічній будові.
Коренева система злаків мичкувата, немає головного кореня.
Численні тонкі корінці зовні не різняться між собою, переплітаючись,
пронизують грунт в усіх напрямах. Проте, серед них є такі, що
розвиваються безпосередньо з насіння й утворюють зародкову, або
первинну, кореневу систему, і такі, що закладаються у вузлі кущіння і
формують вузлову, або вторинну, кореневу систему. Первинні корінці,
як правило, проникають вертикально вглиб ґрунту– за межі орного
шару, а вторинні– поширюються в грунті радіально. На кінцях
корінців утворюються кореневі волоски, за допомогою яких
засвоюються з ґрунту поживні речовини і вода.
У кукурудзи, сорго корені розвиваються також на першому–
другому надземних стеблових вузлах. Їх називають повітряними, або
опорними. Повітряні корені частково заглиблюються в грунт до2–5 см
і є для рослин своєрідною“опорою” проти вилягання.
Більшість мичкуватого коріння злакових розміщується в орному
шарі ґрунту на глибині до30 см, інші корені проникають у грунт на
глибину до1 м, а окремі– до1,5–2 м. Маса коріння залежить від виду
рослин.
У деяких вона досягає6 т/га і більше(кукурудза, озиме жито), в
інших– 3–4 т/га(яра пшениця). Неоднакова також фізіологічна
активність кореневої системи. Наприклад, у коренів озимого жита,
вівса висока– вони легко засвоюють елементи живлення з
важкорозчинних сполук ґрунту; у пшениці, особливо ярої– невисока,
тому в грунт треба вносити легкорозчинні сполуки поживних речовин.
Стебло у злакових рослин– соломина, у хлібів першої групи,
проса й рису– циліндрична порожниста всередині трубка висотою
1–1,5 м; у кукурудзи й сорго– соломина, виповнена нещільною
паренхімою, висотою3–5 м. Стебло в більшості рослин поділяється
стебловими вузлами з поперечними перетинками на5–7 міжвузлів, у
високорослих(кукурудзи і сорго) міжвузлів може бути20–25 і більше.
Росте стебло міжвузлями, у кожному з яких наймолодшою ростовою
тканиною є основа. Такий ріст стебла називають інтеркалярним, або
вставним. Ростуть міжвузля неоднаково: друге– швидше, тому воно
довше, ніж перше; третє– інтенсивніше і за розміром довше, ніж друге
і т.д.
Листя злакових лінійної або ланцетоподібної форми
складається з двох частин: нижньої– листкової піхви, яка у вигляді
трубки охоплює стебло, і верхньої– листкової пластинки. Між піхвою
і пластинкою з внутрішнього боку листка є тонка плівка– язичок, який
щільно, прилягає до стебла і запобігає затіканню води та прониканню
збудників хвороб у його нижню частину. Зовні з обох боків стебло
частково або повністю охоплюється вушками, або ріжками. За цими
ознаками розрізняють окремі хлібні злаки в перші фази розвитку. Так,
у пшениці, жита та ячменю язичок короткий, а у вівса добре
розвинений, по краях зубчастий. Вушок у вівса немає, в ячменю вони
добре розвинені, без війок, заходять одне за одне. У жита вони короткі,
без війок і рано відмирають, у пшениці– невеликі, часто з війками.
Листкова поверхня– основний орган фотосинтезу рослин, у
процесі якого синтезуються органічні речовини. Розміри листкової
поверхні в злакових рослин залежать від виду, сорту та умов
вирощування. Наприклад, в ярої пшениці вона менша, ніж в озимої, а в
озимої менша, ніж у тритикале. За несприятливих умов вирощування в
озимої пшениці площа поверхні листків на1 га становить до25 тис.
Злакові рослини утворюють кілька типів суцвіть– колос
(пшениця, жито, ячмінь, тритикале), волоть(овес, просо, сорго, рис)
або колосоподібна волоть(чумиза, могар). У кукурудзи на одній
рослині утворюється два суцвіття: чоловіче(тичинкове) – волоть
(султан) та жіноче(маточкове) – качан.
Колос складається з колосового стрижня, який поділяється на
окремі членики. На виступах кожного членика розміщується один
(пшениця, жито, тритикале) або три колоски(ячмінь), що являють
собою прості суцвіття, які складаються з квіток. Кожна квітка має дві
колоскові луски– нижню і верхню, між якими знаходиться маточка.
Вона складається із зав’язі з двома пірчастими приймочками та трьох
тичинок, за винятком рису, в якого їх шість. У чоловічих квітках
кукурудзи між квіточковими лусками є лише тичинки, а в жіночих–
маточки.
Плід злакових рослин називається зернівкою(зерном). У
зернівці розрізняють три головні частини: оболонку, зародок та
ендосперм. Ендосперм зернівки складається з двох шарів–
зовнішнього, який утворився із стінок зав’язі і називається плодовою
оболонкою, і внутрішньою, що утворився із стінок насінного зачатка і
називається насінною оболонкою. Основою волоті є вісь, що
розгалужується на бічні гілки. На кінцях гілок волоті утворюються
колоски. Винятком є волоть кукурудзи, в якої колоски з чоловічими
квітками розміщуються на бокових гілках і центральній осі волоті
рядами. Качан, який зверху вкритий листковою обгорткою, склада-ється із стрижня і колосків із жіночими квітками.
Зерно має комплекс поживних речовин, які потрібні для
харчування людини та годівлі сільськогосподарських тварин– білки,
жири, вуглеводи тощо.
Протягом періоду вегетації зернові злакові культури проходять
фенологічні фази: проростання, сходи, кущення, вихід у трубку,
колосіння, цвітіння, а також формування, наливання і достигання
зерна.
Проростання зерна та з’явлення сходів. Насіння, висіяне в
грунт, проростає, коли є волога, тепло і кисень. Різні культури
потребують неоднакову кількість води для набубнявіння зерна: овес–
65%, пшениця, жито– 55%, ячмінь– 50%, кукурудзи– 48%, просо–
25% своєї ваги. Оптимальна температура проростання хлібів першої
групи становить20–25
хлібів другої групи– 25–30
Мінімальна температура проростання хлібів першої групи– 1–2
Під час проростання спочатку розвиваються зародкові
корінці, а потім стебельце і листочки. Зародкове стебельце з
листочками вкрите чохликом(колеоптиле), який захищає їх від
пошкодження частинками грунту. Як тільки стебельце з’являється над
поверхнею грунту, колеоптиле відмирає і назовні з’являється перший
листочок.
Кущення. Злаки першої групи починають кущитися через
15–18 днів після з’явлення сходів. У просовидних хлібів воно
починається через25–30 днів. В цей час від підземного стеблового
вузла, який називають вузлом кущення, відростають бокові стеблові
пагони та вторинні корені.
Енергія кущення(середня кількість стебел на одній рослині)
залежить від умов росту рослин(температура, зволоженість грунту і
вміст у ньому елементів живлення), а також від строків сівби, глибини
загортання насіння та біологічних особливостей вирощуваної
культури.
Вихід у трубку. Під час кущення на верхівці стеблового пагона
формуються всі частини майбутнього стебла– соломини. Тут
утворюються вузли, короткі міжвузля і зачатковий колос.
Наприкінці фази кущення міжвузля починають видовжуватись:
спочатку нижнє, а потім почергово друге, третє тощо.
Колосіння. Внаслідок видовження стебла колос або волоть
виходять із піхви листка назовні. Цю фазу називають колосінням, або
викиданням волотей. У цей період рослини потребують достатньої
кількості вологи і поживних речовин у грунті.
Цвітіння. Цвітіння у пшениці починається через3–4 дні після
колосіння, жита– через10–12 днів(ячмінь зацвітає до колосіння).
Формування зерна– це процес утворення оболонки плоду,
зародка та ендосперму. Починається зразу після запилення. Протягом
10–14 днів цієї фази зернівка досягає нормальної довжини, в ній
нагромаджується незначна кількість сухої речовини, а вміст вологи
наприкінці фази становить65–70%.
Під час наливання зерна в зернівку надходять
поживні речовини, вологість знижується до38–40%. Цей період ще
називають фазою молочної стиглості, бо при роздавлюванні зерна
виділяється молочно-біла рідина.
Із початком достигання зерна надходження поживних речовин у
нього припиняється. Вологість зернівки знижується від35–40% на
початку воскової стиглості до16–18% на початку повної стиглості.
Урожай хлібних злаків залежить від продуктивності суцвіття,
яке визначається масою зерна в колосі, а також від кількості
продуктивних стебел на одиниці площі.
Надмірно загущені посіви часто вилягають, особливо на грунтах
із підвищеною вологістю верхнього шару, при надмірному азотному
живленні та при мілкому загортанні насіння, що сприяє неглибокому
заляганню вузла кущення. Найбільш схильні до вилягання хліба
першої групи, особливо озима пшениця, жито, ячмінь. Чим нижче
стебло і грубіша соломина зернових, тим вони стійкіші проти
вилягання.
Розрізняють стеблове і прикореневе вилягання.
Основною причиною стеблового вилягання є надмірна
загущеність посівів. При цьому, погіршуються умови освітлення
рослин, клітини в нижній, затіненій частині стебла витягуються,
зменшується їх товщина. Забур’янення посівів також є причиною
вилягання рослин.
Прикореневе вилягання спостерігається в посівах зернових
культур, що вирощуються на важких грунтах, які під час затяжних
дощів із великими вітрами або при зрошенні дуже розмокають,
внаслідок чого корені втрачають належний зв’язок із грунтом, і
рослини падають.
Застосування регуляторів росту рослин в умовах інтенсивної
культури зернових– обов’язковий агротехнічний прийом, який дає
можливість за рахунок укорочення і потовщення стебел сформувати
стійкі проти вилягання посіви. Укорочення стебел залежно від сорту і
норми препарату коливається від12 до20%. Регулюючи строки
застосування препаратів, можна укорочувати різні міжвузля.
Під дією препаратів триман-1, емістим-С посилюється розвиток
механічних тканин, збільшується товщина стінки, діаметр і міцність
соломини, зростає кількість судинно-волокнистих пучків, формуються
порівняно короткі широкі й дещо потовщені листки, краще
розвивається коренева система, рослини більш посухостійкі.
Оптимальна норма препарату емістим-С становить5 г/га.
Посіви озимої і ярої пшениці, ярого ячменю обробляють наприкінці
фази кущення, на початку виходу рослин у трубку.
В умовах низької культури землеробства при високій
забур’яненості посівів, значному дефіциті вологи спостерігається
негативний ефект від обробки ним посівів: урожай пшениці
знижується на3–15%, а в окремих випадках– наполовину.
Урожай озимих культур значною мірою залежить від того, як
вони перезимують і, які будуть умови для відростання їх навесні. За
несприятливих осінніх, зимових і ранньовесняних умов озимі культури
можуть загинути від вимерзання, випрівання, випирання, вимокання та
льодових кірок. Тому, під час вирощування озимих культур весь
комплекс агротехнічних заходів має бути спрямований на підвищення
їхньої зимостійкості.
Зимостійкість – це здатність росин переносити несприятливі
умови під час перезимівлі. Здатність рослин витримувати низькі
температури називається морозостійкістю. Зимо- і морозостійкість
значною мірою залежать від агротехніки, осінніх умов розвитку
озимих культур, біологічних особливостей сортів тощо.
Вимерзають озимі внаслідок дії низьких температур у зимовий
чи ранньовесняний період. Щоб запобігти вимерзанню, у виробництво
впроваджують морозостійкі сорти. Морозостійкість озимих підвищу-ється, коли в господарствах дотримують оптимальних строків сівби,
використовують кращі попередники і застосовують високоякісний
обробіток грунту. Для боротьби з вимерзанням вносять добрива і
проводять снігозатримання, глибина загортання насіння.
Випирання рослин– це витиснення на поверхню грунту вузла
кущення, що зумовлює розрив кореневої системи. Спостерігається
воно на полях, де оранку провели із запізненням і грунт до сівби не
встиг достатньо осісти.
Основним заходом боротьби з випиранням є своєчасна і
високоякісна підготовка грунту до сівби. Навесні посіви, де виявлено
випирання озимих, коткують. Це сприяє вкоріненню рослин.
Випрівання спостерігається тоді, коли на незамерзлий грунт
випадає багато снігу й озимі довго не переходять до стану спокою. У
процесі дихання рослини витрачають запаси поживних речовин,
виснажуються і гинуть. Основним засобом боротьби з випріванням є
ущільнення снігу, завдяки чому грунт швидко промерзає.
Вимокають озимі на надмірно зволожених грунтах, де за умов
нестачі кисню рослини втрачають цукор. Щоб запобігти вимоканню,
на полях застосовують відкритий і закритий дренаж.
Озима пшениця: ботанічні та біологічні особливості, технологія
вирощування. Підсів та пересів озимих
Господарське значення. Хліб та інші продукти із зерна займають
досить значне місце в харчуванні населення нашої країни. За
оптимальними нормами, при достатній кількості м’яса, молока, овочів,
фруктів та інших продуктів добове споживання хліба повинно
становити320-350 г у середньому на душу населення. Наразі доросла
людина за рахунок хліба і продуктів із зерна одержує близько
половини добової потреби у вуглеводах, 35-50% у білках, 70-80% у
вітаміні В1, значну частину вітамінів РР, мінеральних та інших
речовин.
Місце в сівозміні. У різних зонах кращими попередниками
пшениці, як і інших озимих зернових культур, є чисті пари та
культури, які рано звільняють поле, не виснажують грунт на поживні
елементи та вологу, залишають після себе чисті від бур’янів поля, не
мають спільних шкідників і хвороб. Але чисті пари економічно вигідні
тільки в дуже посушливих степових районах, а в усіх інших краще
застосовувати зайняті пари, зернобобові культури ранніх строків
збирання(в основному горох, горохо-вівсяні сумішки), кукурудзу на
зелений корм і силос, у Лісостепу і на Поліссі– також багаторічні
трави, ранню картоплю, на Поліссі, крім того– люпин на зелений корм
і силос, льон-довгунець, на піщаних грунтах– сидеральні люпинові
пари.
Після кукурудзи на силос, зібраної в молочній і молочно-восковій стиглості, під яку в більшості вносять вапно й органічні
добрива, при підготовці грунту створюється більш напружений період,
бо збирання її затягується і період між лущенням, внесенням
мінеральних добрив та оранкою, яку проводять на23–25 см,
зменшується.
Глибину оранки визначають замірами в десяти місцях по
діагоналі поля за допомогою лінійки або металевого стержня,
занурюючи його до дна борозни після проходу агрегата, а також
визначають вирівняність вимірюванням довжини профілю впоперек
оранки на відрізку10 м та гребенистість. Якість оранки задовільна,
якщо при повному обертанні пласта відхилення глибини оранки від
заданої не перевищує +1–2 см.
Під час дискування, як і оранки, замірюючи глибину обробітку
в10-ти місцях по діагоналі поля, встановлюють відхилення від норми,
яке не має перевищувати1 см, а гребенистість– 3–4 см, повністю
повинні бути підрізані бур’яни.
Після боронування глибина розпушування становить менше
4 см, вирівняність поверхні(висота гребенів і борозенок) не перевищує
3 см, на1 м залишається не більше трьох-чотирьох грудочок
діаметром до4 см.
Якісно проведене коткування забезпечує суцільну рівну площу,
на якій на1 м трапляється одна грудка діаметром не більше3 см.
Удобрення. Під пшеницю вносять, як правило, мінеральні
добрива, а органічні– під попередник. Гній або компости
рекомендується вносити безпосередньо під пшеницю лише на бідних
грунтах, вміст гумусу в яких не перевищує2,2%, та після стерньових
попередників. Середня норма гною на чорноземних грунтах становить
20–25 т/га, дерново-підзолистих, сірих опідзолених–30–35 т/га.
Мінеральні добрива найраціональніше вносити на заплановану
врожайність.
Середніми нормами добрив при інтенсивній технології
вважаються для озимої пшениці90-120 кг/га азоту, фосфору і калію
(NРК). Вони можуть бути більшими або меншими, залежно від
родючості грунту і грунтової відміни, характеру попередника, зони
вирощування пшениці, сорту та багатьох інших причин.
Мінеральні добрива застосовують під час сівби пшениці в
рядки. На чорноземних грунтах обмежуються внесенням у рядки лише
фосфорних добрив у дозі10–15 кг/га, на бідних підзолистих грунтах
вносять повне мінеральне добриво по10–12 кг/га азоту, фосфору і
калію у вигляді складних гранульованих добрив– нітрофоски,
амофоски, нітроамофоски.
Азотні добрива вносять обережно, у декілька етапів.
Застосовують їх із використанням показників проведених діагностик
живлення– грунтової, листкової і тканинної, а також на підставі
візуальних спостережень за ростом і розвитком рослин. Ними
підживлюють рослини в різні етапи розвитку.
Урожайність озимої пшениці підвищується від застосування
мікроелементів– марганцю, молібдену, бору тощо.
Для внесення мікроелементів під час основної підготовки
грунту використовують поширені мікродобрива: марганізований,
молібденізований та борний гранульовані суперфосфати із внесенням
кожного в середньому по2–3 ц/га.
Для передпосівної обробки використовують сульфат марганцю,
яким його обпудрюють із витратою50–100 г препарату на1 ц та400 г
тальку; молібдат амонію з розрахунку50 г препарату у2 л води на1 ц
насіння або борну кислоту– на1 ц насіння по1 г солі в2 л води.
234
Під озиму пшеницю, розміщену в сівозміні після стерньових
попередників, кукурудзи, доцільно застосовувати бактеріальні добри-ва, зокрема азотобактерин. Використовують перегнійно-грунтовий
азотобактерин, який змішують із злегка зволоженим насінням,
витрачаючи гектарну норму насіння3 кг азотобактерину на3–5 л води.
Сівба. Передумовою високої ефективності інтенсивної
технології є сівба високоякісним насінням. Воно повинно відповідати
вимогам кондицій першого класу і мати чистоту, схожість і силу росту
не нижче– відповідно99; 95 та80%, а масу1000 насінин– понад40 г.
Перед сівбою насіння сортують за крупністю і вирівняністю;
очищають від насіння бур’янів та інших культурних рослин і
поживних домішок; протруюють від збудників хвороб та ґрунтових
шкідників; обробляють мікроелементами, бактеріальними препара-тами тощо.
Протруюють насіння доведене до стандартної вологості
(14–15,5%) за2–3 тижні або за2–4 дні до сівби з використанням
машин і комплексів ПС-30, ПС-10А, КПС-10, КПС-40.
Проти збудників найбільш поширених хвороб(кореневих
гнилей, твердої сажки, борошнистої роси, бурої листкової іржі)
застосовують такі хімічні препарати, як15%-й байтан-універсал
(2 кг/т), 75%-й вітавакс(2,5–3 кг/т),50%-й фундазол(2–3 кг/т),
гранозан(1,5 кг/т) тощо.
Для одночасно захисту рослин від хвороб і ґрунтових шкідників
насіння обробляють комплексним препаратом– гема гексаном(2 кг/т).
Для поліпшення якості протруєння препарати краще
застосовувати у вигляді суспензій, зволожуючи їх водою з розрахунку
10 л на1 т насіння.
Максимальний контакт насіння з пестицидами досягається при
додаванні суспензійNaKМЦ(натрієва сіль карбоксилметилцелюлоза)
із розрахунку0,1–0,2 кг/т або ПВС(полівініловий спирт) 0,5 кг/т. Цей
спосіб підготовки насіння дістав назву інкрустації.
Урожай озимої пшениці значною мірою залежить від строків
сівби. Висівають її за50–55 днів до переходу середньодобових
температур через50С, щоб до зими рослини встигли утворити три-п’ять пагонів.
Оптимальні строки сівби озимої пшениці: для лівобережних
районів Лісостепу– 15–20 вересня, центральних районів Лісостепу–
15–20 вересня, поліських районів–15–20 вересня, лісостепових
районів західних областей України– 15–25 вересня, Закарпатської
області– 25 вересня– 5 жовтня, у Степу– з5 по25 вересня, у Криму–
з15 вересня по5 жовтня.
Кращою нормою висіву озимої пшениці в південних областях
Степу України можна вважати4,0–4,5 млн./га схожих насінин, або
160–180 кг/га, у Лісостепу–4,5–5 млн./га, або180–200 кг/га, і на
Поліссі– 5,0–5,5 млн./га, або180–220 кг/га. За несприятливих умов
норму висіву збільшують до250 кг/га.
Догляд за посівами. Технологічні колії дають можливість
використовувати агрегати по догляду за посівами, зокрема, для
роздрібненого внесення азотних добрив і захисту рослин від бур’янів,
шкідників і хвороб.
Важливим заходом догляду за посівами озимої пшениці є
весняне боронування, яке разом із підживленням створює сприятливі
умови для росту і розвитку рослин. Посіви боронують тоді, коли грунт
підсохне й легко розсипається. Це роблять упоперек напряму рядків
або по діагоналі, щоб менше пошкоджувалися рослини. На легких
грунтах і на слаборозвинених посівах боронують в один слід, а на
добре розвинених посівах і зв’язаних грунтах– у два.
Озима пшениця навесні розвивається повільніше ніж жито і
швидко заростає бур’янами. У фазі кущення для боротьби з бур’янами
використовують гербіциди. У районах достатнього зволоження
боротьбу з бур’янами починають восени: із фази трьох листків посіви
обприскують дікуран– форте, 80%-й з.п. (1,5-2 л/га).
Наприкінці фази кущення– на початку виходу в трубку, у
період викидання прапорцевого листка і колосіння посіви
обприскують проти борошнистої роси, коричневих гнилей, бурої
листкової іржі, чітко дотримуючись технології їх застосування. Для
прийняття рішення хімічної обробки фунгіцидами обстежують посіви.
Для цього на кожному полі оглядають по10–20 рослин у декількох
місцях.
Індикатором загальної зараженості посівів є третій-четвертий
верхні листки, на яких визначають ступінь захворювання:
знебарвлення листків, хлорозні плями, некрози. Хімічну обробку
посівів проти бурої, жовтої іржі та борошнистої роси проводять тоді,
коли відсоток зараженості листків, що аналізуються становить один,
тобто чотири-п’ять пустул або плям на одному листку. Поріг
шкідливості стеблової іржі повинен становити0,1%, а септоріозу– 5%
заражених листків рослин. Для боротьби з шкідниками під час
цвітіння, наливання зерна і у фазі молочної стиглості посіви
обприскують препаратами.
В окремі роки значної шкоди посівам завдають мишовидні
гризуни. Боротьбу з ними проводять восени при чисельності50 і
більше нір на1 га. При цьому, використовують гліфтор, брикети
шторму, а також бактероденцид зерновий. Норма витрати цих
препаратів становить– відповідно 0,02– 1–2 кг, з яких готують
отруйні принади і засипають по3 г в нору, брикети шторму– 1 кг/га.
Під час обприскування рослин фунгіцидами, інсектицидами,
ретардантами потрібно, щоб якомога більша площа листкової поверхні
та стебел була оброблена розчином. Якщо в обприскувачі деякі
наконечники не відрегульовані або не працюють, то залишаються
необроблені смуги посівів, які не тільки мають нижчу врожайність, а й
є джерелом нового поширення хвороб і шкідників. Тому, кожний
239
наконечник перевіряють на витрату робочого розчину. Нерівномірне
внесення розчину, наприклад, гербіцидів, призводить до пошкодження
рослин пшениці, надмірного гальмування росту і продуктивності.
Для боротьби з бур’янами, шкідниками і хворобами озимої
пшениці потрібно максимально використовувати запобіжні та
винищувальні агротехнічні й біологічні заходи. Хімічні застосовують
лише тоді, коли є препарати, які швидко розщеплюються, не
впливають згубно на навколишнє середовище і не знижують якості
продукції.
Будь-які обробки пестицидами не можна проводити пізніше, як
за20 днів до настання повної стиглості. Якщо потреба в застосуванні
пестицидів збігається в часі, то слід готувати суміші, але обов’язково
керуватися таблицями для змішування препаратів.
Збирання врожаю. Збирати озиму пшеницю необхідно в стислі
строки протягом8–10 днів, що запобігає значним втратам зерна і
сприяє зберіганню якості сильних пшениць. Роздільне збирання
пшениці починають, коли вона знаходиться в середині воскової
стиглості зерна(33–35%). При цьому, використовують жатки ЖНС-6-12, ЖВС-6,0, ЖВН-6,0. Через чотири-п’ять днів після просихання
валки підбирають і обмолочують комбайнами.
При вологості зерна17% і нижче посіви збирають прямим
комбайнуванням комбайнами СК-5 “Нива”, СК-6 “Колос”. Особливу
увагу звертають на повноту вимолочування зерна, його травмування,
обламування колоса і винос зерна з половою.
Потоковий спосіб збирання зменшує затрати праці в3–6 разів,
забезпечує краще зберігання соломи і полови, дає змогу відразу
проводити лущення стерні. Зібране зерно очищають на зерноочисних
машинах ОС-4,5А.
Зерно з підвищеною вологістю підсушують на токах або в
спеціальних сушарках. Насіння вологістю не вище15% засипають
шаром до2 м у старанно підготовлені зерносховища.
Інтенсивна технологія вирощування озимої пшениці передбачає
вимоги: повне забезпечення рослин елементами живлення на
запланований урожай, не менше60 ц/га; забезпечення слабокислої, або
нейтральної реакції грунтового розчину; проведення основного
обробітку грунту не пізніше, як за25 днів до сівби; сівбу в оптимальні
строки, з утворенням технологічної колії для догляду за посівами;
норма висіву повинна забезпечувати на час збирання500–600 про-дуктивних стебел на1 м
2
; внесення азотних добрив у3–4 прийоми;
застосування високоефективних пестицидів для обробки насіння і
рослин під час вегетації; застосування регуляторів росту в один або
два прийоми; збирання врожаю за5–7 днів після настання повної
стиглості на конкретному полі.
Енергозберігаючі й екологічно доцільні технології. Технологія
Миронівського інституту пшениці ім. Ремесла. Ця технологія
спрямована на підвищення врожайності озимої пшениці при
одночасному скороченні прямих виробничих витрат на її
вирощування. Дотримання рекомендацій розробників технології
забезпечує зниження собівартості1 ц зерна до15% порівняно з
вирощуванням пшениці за існуючою інтенсивною технологією.
Рекомендовано для впровадження в бурякосіючих господарствах
Лісостепу України.
Обробіток грунту здійснюють після багато- та однорічних трав,
гороху та кукурудзи, вирощуваної на силос або зелений корм, залежно
від обраного попередника, забур’янення поля, зволоженості грунту та
строків сівби озимої пшениці. При розміщенні озимої пшениці після
багато- і однорічних трав та їх збирання за2,5–3 місяці до сівби
пшениці застосовують лущення і з відростанням бур’янів– оранку в
агрегаті з котками і боронами на глибину після багаторічних трав25–
27 см, однорічних20–22 см. Не слід запізнюватися з проведенням
оранки, бо це може викликати зниження врожайності пшениці до10–
15 ц/га. Якщо попередником пшениці є горох, який зібрали за 50–
60 днів до сівби озимих, то в роки, сприятливі за зволоженням,
проводять лущення й оранку на глибину18–20 см; у роки
недостатнього зволоження– поверхневий обробіток дисковими
знаряддями або культиваторами-плоскорізами в агрегаті з голчастими
боронами БИГ-3 на глибину12–14 см. Після збирання кукурудзи, яку
скошують на силос незадовго до сівби пшениці, площу розпушують із
подрібненням післяжнивних решток важкими дисковими боронами.
При запізнілому проведенні оранки грунт може не досягти
оптимальної щільності, а в роки недостатнього зволоження це
призводить до його подальшого пересушування.
Зорані і поверхнево оброблені поля підтримують до сівби
пшениці в чистому від бур’янів та розпушеному стані, застосовуючи
культивацію з боронуванням.
Ресурсозберігаюча технологія передбачає раціональне застосу-вання під озиму пшеницю органічних і мінеральних добрив. Під час
висівання пшениці після багато- і однорічних трав гній(30 т/га) та
фосфорно-калійні добрива(Р45К45) вносять під основний обробіток
грунту: азотними(N60) – двічі підживлюють пшеницю, вносячи їх
половинними дозами на ІІ–ІІІ таVІІІ етапах органогенезу. Пшениця
після гороху та кукурудзи використовує післядію гною, внесеного під
попередні культури(кукурудзу за зерно, цукрові буряки), і
забезпечується внесеними під основний обробіток грунту фосфорно-калійними добривами: після гороху з розрахунку Р60К60, після
кукурудзи Р90К90. Азотом посіви пшениці після гороху
задовольняються при підживленні рослин азотними добривами дозами
N30 на І–ІІІ етапах органогенезу таN30 наVІІІ етапі. Пшеницю, висіяну
після кукурудзи, підживлюють азотом тричі: рано навесні(N30), на ІІ–
ІІІ етапі(N60) та наVІІІ етапі органогенезу(N30).
Для сівби використовують відсортоване, добре очищене і
протруєне кондиційне насіння, яке має схожість92% і вище, чистоту–
не менше98%. Починають висівати при встановленні середньодобової
температури14–16 0С, дотримуючись рекомендованої послідовності: у
перші дні сіють пшеницю після кукурудзи на зелений корм та силос,
продовжують сівбу після гороху і закінчують– після багато- та
однорічних трав і попередників, під які внесено підвищені норми
органічних та мінеральних добрив. Сівбу закінчують за8–10 днів.
Норма висіву пшениці при сівбі після трав, гороху– 4–5 млн.,
після кукурудзи та інших непарових попередників5,5–6 млн.шт.
схожих зерен на1 га. Загортають насіння на глибину4–6 см, у суху
осінь– на7–8 см.
Догляд за пшеницею в основному аналогічний рекомендо-ваному за інтенсивною технологією. До головних відмінностей
належать такі:
• для запобігання пошкодженню сходів пшениці личинками
хлібної жужелиці, озимої совки, дротяників, прихованих стеблових
шкідників тощо в рядки під час сівби вносять гранульовані
інсектициди на суперфосфаті(1,6%-й БІ-68,5%-й волатон та базудин),
тоді не треба буде використовувати для захисту рослин від шкідників в
осінній період хімічні засоби;
• хімічні засоби боротьби з бур’янами застосовують у сівозміні
не безпосередньо в посівах пшениці, а на площах попередніх культур–
цукрових буряків, кукурудзи на зерно, під які здебільшого вносять
гній із великою кількістю насіння бур’янів; на посівах пшениці після
кукурудзи на силос або зелений корм, гороху із застосуванням
поверхневого обробітку грунту без вивертання насіння бур’янів на
поверхню значно зменшується забур’яненість і зникає потреба у
використанні гербіцидів;
• для більшої реалізації потенційної родючості та підвищення
продуктивності ріллі проводять диференційований допосівний
обробіток грунту, який сприяє скороченню виробничих витрат на
формування врожаю пшениці.
Ці та інші агротехнічні заходи, передбачені ресурсозберігаючою
технологією, одночасно вирішують кілька важливих виробничих
завдань: сприяють підвищенню врожайності та якості зерна пшениці,
зниженню собівартості вирощеної продукції та забруднення навко-лишнього середовища шкідливими хімічними речовинами, засобами
захисту пшениці від хвороб, шкідників та бур’янів.
При зрошенні пшениці створюються сприятливі умови для
росту бур’янів, поширення хвороб і шкідників. Це вимагає посилення
захисту посіву з використанням гербіцидів, фунгі- та інсектицидів.
Посіви середньорослих і напівкарликових сортів пшениці, чисті
від бур’янів, збирають прямим комбайнуванням при вологості зерна
17-18%: високорослі, забур’янені– роздільним способом, скошуючи їх
у валки з настанням вологи зерна близько30%.
Обмолочене й очищене зерно зберігають при вологості14-15%.
Контрольні питання
1. Значення зернових культур у сільськогосподарському
виробництві.
2. Економічне значення, матеріальне стимулювання
виробництва зерна сильних, твердих і цінних сортів та гібридів
зернових культур.
3. Які культури відносяться до хлібів І групи?
4. Які культури відносяться до хлібів ІІ групи?
5. Назвіть фази росту і розвитку зернових культур.
6. Який хімічний склад зерна?
7. Значення, ботанічні та біологічні особливості озимої пшениці.
8. Врожайність озимої пшениці та особливості інтенсивних
технологій вирощування.
ЗЕРНОВІ КУЛЬТУРИ
Зернові культури– основа сільськогосподарського виробництва.
Господарське значення зернових культур
В Україні зернові культури займають найбільші посівні площі,
що свідчить про їх виключно важливе продовольче, кормове і
сировинне значення в народному господарстві.
Площа зернових культур у сприятливі роки сягає 15,5–
16,5 млн. га, або45–50% загальної посівної площі.
Найпоширенішою зерновою культурою в Україні є озима
пшениця, посіви якої займають, залежно від року, 6,6–7,3 млн. га
землі. До90% площ її зосереджені в Степовій і Лісостеповій зонах і
лише близько10% – у Поліській. Завдяки широкому впровадженню у
виробництво інтенсивної технології вирощування озимої пшениці за
останні роки значно зросла її середня врожайність. Досвід кращих
господарств свідчить, що сучасна інтенсивна технологія здатна
забезпечити подальше значне зростання врожайності озимої пшениці
на всіх площах посіву. Друге місце за площами посіву належить ярому
ячменю, який в окремі роки висівають на3,5–4 млн. га. Вирощують
його, як і озиму пшеницю, переважно в Степу і Лісостепу. Середній
урожай ярого ячменю в Україні32 ц/га, при дотриманні у
господарствах прогресивної технології може перевищувати50–55 ц/га.
Третє місце– за зерновою кукурудзою, посівні площі якої часто
перевищують1,5–2 млн. га і розміщені переважно в Степовій та
Лісостеповій зонах. В Україні кукурудза– одна з найбільш урожайних
зернових культур. За середньою врожайністю зерна(35,4 ц/га в1986–
1990 рр.) вона поступається лише рису(47,4 ц/га) та озимій пшениці
(40,2 ц/га).
Інші зернові злакові культури(жито, тритикале, овес, яра
пшениця, озимий ячмінь, просо, рис, сорго) висівають в Україні на
площі, яка в різні роки коливається в межах2,5-3,5 млн. га.
Озиме жито, тритикале й овес поширені переважно на Поліссі і
в Лісостепу; озимий ячмінь– у районах Степу; просо– в усіх зонах
України; кукурудза на зерно– в Степу й Лісостепу; рис і сорго– у
степових районах.
Зерно і солому багатьох зернових культур використовують як
сировину у переробній промисловості. Із зерна виробляють борошно,
крохмаль, спирт, пиво, декстрин, глюкозу, фітин тощо; із стебел–
папір, целюлозу, деревний спирт, картон, поташ тощо. Солому й
полову зернових культур і стебла кукурудзи використовують як грубі
корми.
Зернові культури забезпечують тваринництво концентрованими
кормами, а також зеленими кормами, силосом, сіном.
Загальна характеристика хлібів першої і другої груп
Хлібні злаки належать до родини Тонконогових(Роасеае) і
об’єднують дев’ять родів: пшеницю(ТriticumL.), жито, ячмінь
(HordeumL.), овес(Avena L.), кукурудзу(Zea L.), просо(Panicum L.),
рис(ОryzaL.), сорго(SorghumPers.).
Роди поділяють на види, а їх, у свою чергу, залежно від
морфологічних ознак– на різновидності. Кожна різновидність включає
сорти, які різняться між собою за морфологічними та господарсько-біологічними особливостями. За морфологічними і біологічними
властивостями хлібні злаки поділяють на дві групи: хліба першої
групи, або справжні хліба, і хліба другої групи, або просовидні.
До хлібів першої групи належать пшениця, жито, тритикале,
ячмінь, овес, а до другої– просо, кукурудза, сорго, рис.
Хліба першої групи холодостійкі, мають озимі та ярі форми, є
рослинами довгого дня з підвищеними вимогами до вологи, до тепла–
менше. Зерно їх має на черевному боці поздовжню борозенку, в
колоску краще розвинені нижні квітки. Під час проростання зерна
утворюється кілька корінців: у жита– чотири, пшениці–4–6, вівса–
3–4, ячменю– 5–7.
Цінна особливість злаків першої групи– швидкий ріст на
початку вегетації. За сприятливих умов вони починають кущитися
через10–15 днів після появи сходів, завдяки чому менше
пригнічуються бур’янами, ніж просовидні злаки.
Хліба другої групи посухостійкіші, вибагливіші до тепла,
рослини короткого дня, мають тільки ярі форми, в колоску краще
розвинені верхні квітки. Проростаючи, утворюють один корінець.
Зернівка на черевному боці не має борозенки. Просо, сорго на початку
вегетації росте дуже повільно, фаза кущення в них настає через
20–30 днів після з’явлення сходів. На початку розвитку дуже
пригнічуються бур’янами, особливо за ранніх строків сівби.
Ріст і розвиток зернових культур. Вилягання хлібів, заходи
запобігання. Морозо- і зимостійкість культур
Зернові культури родини злакових мають багато спільного в
морфологічній будові.
Коренева система злаків мичкувата, немає головного кореня.
Численні тонкі корінці зовні не різняться між собою, переплітаючись,
пронизують грунт в усіх напрямах. Проте, серед них є такі, що
розвиваються безпосередньо з насіння й утворюють зародкову, або
первинну, кореневу систему, і такі, що закладаються у вузлі кущіння і
формують вузлову, або вторинну, кореневу систему. Первинні корінці,
як правило, проникають вертикально вглиб ґрунту– за межі орного
шару, а вторинні– поширюються в грунті радіально. На кінцях
корінців утворюються кореневі волоски, за допомогою яких
засвоюються з ґрунту поживні речовини і вода.
У кукурудзи, сорго корені розвиваються також на першому–
другому надземних стеблових вузлах. Їх називають повітряними, або
опорними. Повітряні корені частково заглиблюються в грунт до2–5 см
і є для рослин своєрідною“опорою” проти вилягання.
Більшість мичкуватого коріння злакових розміщується в орному
шарі ґрунту на глибині до30 см, інші корені проникають у грунт на
глибину до1 м, а окремі– до1,5–2 м. Маса коріння залежить від виду
рослин.
У деяких вона досягає6 т/га і більше(кукурудза, озиме жито), в
інших– 3–4 т/га(яра пшениця). Неоднакова також фізіологічна
активність кореневої системи. Наприклад, у коренів озимого жита,
вівса висока– вони легко засвоюють елементи живлення з
важкорозчинних сполук ґрунту; у пшениці, особливо ярої– невисока,
тому в грунт треба вносити легкорозчинні сполуки поживних речовин.
Стебло у злакових рослин– соломина, у хлібів першої групи,
проса й рису– циліндрична порожниста всередині трубка висотою
1–1,5 м; у кукурудзи й сорго– соломина, виповнена нещільною
паренхімою, висотою3–5 м. Стебло в більшості рослин поділяється
стебловими вузлами з поперечними перетинками на5–7 міжвузлів, у
високорослих(кукурудзи і сорго) міжвузлів може бути20–25 і більше.
Росте стебло міжвузлями, у кожному з яких наймолодшою ростовою
тканиною є основа. Такий ріст стебла називають інтеркалярним, або
вставним. Ростуть міжвузля неоднаково: друге– швидше, тому воно
довше, ніж перше; третє– інтенсивніше і за розміром довше, ніж друге
і т.д.
Листя злакових лінійної або ланцетоподібної форми
складається з двох частин: нижньої– листкової піхви, яка у вигляді
трубки охоплює стебло, і верхньої– листкової пластинки. Між піхвою
і пластинкою з внутрішнього боку листка є тонка плівка– язичок, який
щільно, прилягає до стебла і запобігає затіканню води та прониканню
збудників хвороб у його нижню частину. Зовні з обох боків стебло
частково або повністю охоплюється вушками, або ріжками. За цими
ознаками розрізняють окремі хлібні злаки в перші фази розвитку. Так,
у пшениці, жита та ячменю язичок короткий, а у вівса добре
розвинений, по краях зубчастий. Вушок у вівса немає, в ячменю вони
добре розвинені, без війок, заходять одне за одне. У жита вони короткі,
без війок і рано відмирають, у пшениці– невеликі, часто з війками.
Листкова поверхня– основний орган фотосинтезу рослин, у
процесі якого синтезуються органічні речовини. Розміри листкової
поверхні в злакових рослин залежать від виду, сорту та умов
вирощування. Наприклад, в ярої пшениці вона менша, ніж в озимої, а в
озимої менша, ніж у тритикале. За несприятливих умов вирощування в
озимої пшениці площа поверхні листків на1 га становить до25 тис.
Злакові рослини утворюють кілька типів суцвіть– колос
(пшениця, жито, ячмінь, тритикале), волоть(овес, просо, сорго, рис)
або колосоподібна волоть(чумиза, могар). У кукурудзи на одній
рослині утворюється два суцвіття: чоловіче(тичинкове) – волоть
(султан) та жіноче(маточкове) – качан.
Колос складається з колосового стрижня, який поділяється на
окремі членики. На виступах кожного членика розміщується один
(пшениця, жито, тритикале) або три колоски(ячмінь), що являють
собою прості суцвіття, які складаються з квіток. Кожна квітка має дві
колоскові луски– нижню і верхню, між якими знаходиться маточка.
Вона складається із зав’язі з двома пірчастими приймочками та трьох
тичинок, за винятком рису, в якого їх шість. У чоловічих квітках
кукурудзи між квіточковими лусками є лише тичинки, а в жіночих–
маточки.
Плід злакових рослин називається зернівкою(зерном). У
зернівці розрізняють три головні частини: оболонку, зародок та
ендосперм. Ендосперм зернівки складається з двох шарів–
зовнішнього, який утворився із стінок зав’язі і називається плодовою
оболонкою, і внутрішньою, що утворився із стінок насінного зачатка і
називається насінною оболонкою. Основою волоті є вісь, що
розгалужується на бічні гілки. На кінцях гілок волоті утворюються
колоски. Винятком є волоть кукурудзи, в якої колоски з чоловічими
квітками розміщуються на бокових гілках і центральній осі волоті
рядами. Качан, який зверху вкритий листковою обгорткою, склада-ється із стрижня і колосків із жіночими квітками.
Зерно має комплекс поживних речовин, які потрібні для
харчування людини та годівлі сільськогосподарських тварин– білки,
жири, вуглеводи тощо.
Протягом періоду вегетації зернові злакові культури проходять
фенологічні фази: проростання, сходи, кущення, вихід у трубку,
колосіння, цвітіння, а також формування, наливання і достигання
зерна.
Проростання зерна та з’явлення сходів. Насіння, висіяне в
грунт, проростає, коли є волога, тепло і кисень. Різні культури
потребують неоднакову кількість води для набубнявіння зерна: овес–
65%, пшениця, жито– 55%, ячмінь– 50%, кукурудзи– 48%, просо–
25% своєї ваги. Оптимальна температура проростання хлібів першої
групи становить20–25
хлібів другої групи– 25–30
Мінімальна температура проростання хлібів першої групи– 1–2
Під час проростання спочатку розвиваються зародкові
корінці, а потім стебельце і листочки. Зародкове стебельце з
листочками вкрите чохликом(колеоптиле), який захищає їх від
пошкодження частинками грунту. Як тільки стебельце з’являється над
поверхнею грунту, колеоптиле відмирає і назовні з’являється перший
листочок.
Кущення. Злаки першої групи починають кущитися через
15–18 днів після з’явлення сходів. У просовидних хлібів воно
починається через25–30 днів. В цей час від підземного стеблового
вузла, який називають вузлом кущення, відростають бокові стеблові
пагони та вторинні корені.
Енергія кущення(середня кількість стебел на одній рослині)
залежить від умов росту рослин(температура, зволоженість грунту і
вміст у ньому елементів живлення), а також від строків сівби, глибини
загортання насіння та біологічних особливостей вирощуваної
культури.
Вихід у трубку. Під час кущення на верхівці стеблового пагона
формуються всі частини майбутнього стебла– соломини. Тут
утворюються вузли, короткі міжвузля і зачатковий колос.
Наприкінці фази кущення міжвузля починають видовжуватись:
спочатку нижнє, а потім почергово друге, третє тощо.
Колосіння. Внаслідок видовження стебла колос або волоть
виходять із піхви листка назовні. Цю фазу називають колосінням, або
викиданням волотей. У цей період рослини потребують достатньої
кількості вологи і поживних речовин у грунті.
Цвітіння. Цвітіння у пшениці починається через3–4 дні після
колосіння, жита– через10–12 днів(ячмінь зацвітає до колосіння).
Формування зерна– це процес утворення оболонки плоду,
зародка та ендосперму. Починається зразу після запилення. Протягом
10–14 днів цієї фази зернівка досягає нормальної довжини, в ній
нагромаджується незначна кількість сухої речовини, а вміст вологи
наприкінці фази становить65–70%.
Під час наливання зерна в зернівку надходять
поживні речовини, вологість знижується до38–40%. Цей період ще
називають фазою молочної стиглості, бо при роздавлюванні зерна
виділяється молочно-біла рідина.
Із початком достигання зерна надходження поживних речовин у
нього припиняється. Вологість зернівки знижується від35–40% на
початку воскової стиглості до16–18% на початку повної стиглості.
Урожай хлібних злаків залежить від продуктивності суцвіття,
яке визначається масою зерна в колосі, а також від кількості
продуктивних стебел на одиниці площі.
Надмірно загущені посіви часто вилягають, особливо на грунтах
із підвищеною вологістю верхнього шару, при надмірному азотному
живленні та при мілкому загортанні насіння, що сприяє неглибокому
заляганню вузла кущення. Найбільш схильні до вилягання хліба
першої групи, особливо озима пшениця, жито, ячмінь. Чим нижче
стебло і грубіша соломина зернових, тим вони стійкіші проти
вилягання.
Розрізняють стеблове і прикореневе вилягання.
Основною причиною стеблового вилягання є надмірна
загущеність посівів. При цьому, погіршуються умови освітлення
рослин, клітини в нижній, затіненій частині стебла витягуються,
зменшується їх товщина. Забур’янення посівів також є причиною
вилягання рослин.
Прикореневе вилягання спостерігається в посівах зернових
культур, що вирощуються на важких грунтах, які під час затяжних
дощів із великими вітрами або при зрошенні дуже розмокають,
внаслідок чого корені втрачають належний зв’язок із грунтом, і
рослини падають.
Застосування регуляторів росту рослин в умовах інтенсивної
культури зернових– обов’язковий агротехнічний прийом, який дає
можливість за рахунок укорочення і потовщення стебел сформувати
стійкі проти вилягання посіви. Укорочення стебел залежно від сорту і
норми препарату коливається від12 до20%. Регулюючи строки
застосування препаратів, можна укорочувати різні міжвузля.
Під дією препаратів триман-1, емістим-С посилюється розвиток
механічних тканин, збільшується товщина стінки, діаметр і міцність
соломини, зростає кількість судинно-волокнистих пучків, формуються
порівняно короткі широкі й дещо потовщені листки, краще
розвивається коренева система, рослини більш посухостійкі.
Оптимальна норма препарату емістим-С становить5 г/га.
Посіви озимої і ярої пшениці, ярого ячменю обробляють наприкінці
фази кущення, на початку виходу рослин у трубку.
В умовах низької культури землеробства при високій
забур’яненості посівів, значному дефіциті вологи спостерігається
негативний ефект від обробки ним посівів: урожай пшениці
знижується на3–15%, а в окремих випадках– наполовину.
Урожай озимих культур значною мірою залежить від того, як
вони перезимують і, які будуть умови для відростання їх навесні. За
несприятливих осінніх, зимових і ранньовесняних умов озимі культури
можуть загинути від вимерзання, випрівання, випирання, вимокання та
льодових кірок. Тому, під час вирощування озимих культур весь
комплекс агротехнічних заходів має бути спрямований на підвищення
їхньої зимостійкості.
Зимостійкість – це здатність росин переносити несприятливі
умови під час перезимівлі. Здатність рослин витримувати низькі
температури називається морозостійкістю. Зимо- і морозостійкість
значною мірою залежать від агротехніки, осінніх умов розвитку
озимих культур, біологічних особливостей сортів тощо.
Вимерзають озимі внаслідок дії низьких температур у зимовий
чи ранньовесняний період. Щоб запобігти вимерзанню, у виробництво
впроваджують морозостійкі сорти. Морозостійкість озимих підвищу-ється, коли в господарствах дотримують оптимальних строків сівби,
використовують кращі попередники і застосовують високоякісний
обробіток грунту. Для боротьби з вимерзанням вносять добрива і
проводять снігозатримання, глибина загортання насіння.
Випирання рослин– це витиснення на поверхню грунту вузла
кущення, що зумовлює розрив кореневої системи. Спостерігається
воно на полях, де оранку провели із запізненням і грунт до сівби не
встиг достатньо осісти.
Основним заходом боротьби з випиранням є своєчасна і
високоякісна підготовка грунту до сівби. Навесні посіви, де виявлено
випирання озимих, коткують. Це сприяє вкоріненню рослин.
Випрівання спостерігається тоді, коли на незамерзлий грунт
випадає багато снігу й озимі довго не переходять до стану спокою. У
процесі дихання рослини витрачають запаси поживних речовин,
виснажуються і гинуть. Основним засобом боротьби з випріванням є
ущільнення снігу, завдяки чому грунт швидко промерзає.
Вимокають озимі на надмірно зволожених грунтах, де за умов
нестачі кисню рослини втрачають цукор. Щоб запобігти вимоканню,
на полях застосовують відкритий і закритий дренаж.
Озима пшениця: ботанічні та біологічні особливості, технологія
вирощування. Підсів та пересів озимих
Господарське значення. Хліб та інші продукти із зерна займають
досить значне місце в харчуванні населення нашої країни. За
оптимальними нормами, при достатній кількості м’яса, молока, овочів,
фруктів та інших продуктів добове споживання хліба повинно
становити320-350 г у середньому на душу населення. Наразі доросла
людина за рахунок хліба і продуктів із зерна одержує близько
половини добової потреби у вуглеводах, 35-50% у білках, 70-80% у
вітаміні В1, значну частину вітамінів РР, мінеральних та інших
речовин.
Місце в сівозміні. У різних зонах кращими попередниками
пшениці, як і інших озимих зернових культур, є чисті пари та
культури, які рано звільняють поле, не виснажують грунт на поживні
елементи та вологу, залишають після себе чисті від бур’янів поля, не
мають спільних шкідників і хвороб. Але чисті пари економічно вигідні
тільки в дуже посушливих степових районах, а в усіх інших краще
застосовувати зайняті пари, зернобобові культури ранніх строків
збирання(в основному горох, горохо-вівсяні сумішки), кукурудзу на
зелений корм і силос, у Лісостепу і на Поліссі– також багаторічні
трави, ранню картоплю, на Поліссі, крім того– люпин на зелений корм
і силос, льон-довгунець, на піщаних грунтах– сидеральні люпинові
пари.
Після кукурудзи на силос, зібраної в молочній і молочно-восковій стиглості, під яку в більшості вносять вапно й органічні
добрива, при підготовці грунту створюється більш напружений період,
бо збирання її затягується і період між лущенням, внесенням
мінеральних добрив та оранкою, яку проводять на23–25 см,
зменшується.
Глибину оранки визначають замірами в десяти місцях по
діагоналі поля за допомогою лінійки або металевого стержня,
занурюючи його до дна борозни після проходу агрегата, а також
визначають вирівняність вимірюванням довжини профілю впоперек
оранки на відрізку10 м та гребенистість. Якість оранки задовільна,
якщо при повному обертанні пласта відхилення глибини оранки від
заданої не перевищує +1–2 см.
Під час дискування, як і оранки, замірюючи глибину обробітку
в10-ти місцях по діагоналі поля, встановлюють відхилення від норми,
яке не має перевищувати1 см, а гребенистість– 3–4 см, повністю
повинні бути підрізані бур’яни.
Після боронування глибина розпушування становить менше
4 см, вирівняність поверхні(висота гребенів і борозенок) не перевищує
3 см, на1 м залишається не більше трьох-чотирьох грудочок
діаметром до4 см.
Якісно проведене коткування забезпечує суцільну рівну площу,
на якій на1 м трапляється одна грудка діаметром не більше3 см.
Удобрення. Під пшеницю вносять, як правило, мінеральні
добрива, а органічні– під попередник. Гній або компости
рекомендується вносити безпосередньо під пшеницю лише на бідних
грунтах, вміст гумусу в яких не перевищує2,2%, та після стерньових
попередників. Середня норма гною на чорноземних грунтах становить
20–25 т/га, дерново-підзолистих, сірих опідзолених–30–35 т/га.
Мінеральні добрива найраціональніше вносити на заплановану
врожайність.
Середніми нормами добрив при інтенсивній технології
вважаються для озимої пшениці90-120 кг/га азоту, фосфору і калію
(NРК). Вони можуть бути більшими або меншими, залежно від
родючості грунту і грунтової відміни, характеру попередника, зони
вирощування пшениці, сорту та багатьох інших причин.
Мінеральні добрива застосовують під час сівби пшениці в
рядки. На чорноземних грунтах обмежуються внесенням у рядки лише
фосфорних добрив у дозі10–15 кг/га, на бідних підзолистих грунтах
вносять повне мінеральне добриво по10–12 кг/га азоту, фосфору і
калію у вигляді складних гранульованих добрив– нітрофоски,
амофоски, нітроамофоски.
Азотні добрива вносять обережно, у декілька етапів.
Застосовують їх із використанням показників проведених діагностик
живлення– грунтової, листкової і тканинної, а також на підставі
візуальних спостережень за ростом і розвитком рослин. Ними
підживлюють рослини в різні етапи розвитку.
Урожайність озимої пшениці підвищується від застосування
мікроелементів– марганцю, молібдену, бору тощо.
Для внесення мікроелементів під час основної підготовки
грунту використовують поширені мікродобрива: марганізований,
молібденізований та борний гранульовані суперфосфати із внесенням
кожного в середньому по2–3 ц/га.
Для передпосівної обробки використовують сульфат марганцю,
яким його обпудрюють із витратою50–100 г препарату на1 ц та400 г
тальку; молібдат амонію з розрахунку50 г препарату у2 л води на1 ц
насіння або борну кислоту– на1 ц насіння по1 г солі в2 л води.
234
Під озиму пшеницю, розміщену в сівозміні після стерньових
попередників, кукурудзи, доцільно застосовувати бактеріальні добри-ва, зокрема азотобактерин. Використовують перегнійно-грунтовий
азотобактерин, який змішують із злегка зволоженим насінням,
витрачаючи гектарну норму насіння3 кг азотобактерину на3–5 л води.
Сівба. Передумовою високої ефективності інтенсивної
технології є сівба високоякісним насінням. Воно повинно відповідати
вимогам кондицій першого класу і мати чистоту, схожість і силу росту
не нижче– відповідно99; 95 та80%, а масу1000 насінин– понад40 г.
Перед сівбою насіння сортують за крупністю і вирівняністю;
очищають від насіння бур’янів та інших культурних рослин і
поживних домішок; протруюють від збудників хвороб та ґрунтових
шкідників; обробляють мікроелементами, бактеріальними препара-тами тощо.
Протруюють насіння доведене до стандартної вологості
(14–15,5%) за2–3 тижні або за2–4 дні до сівби з використанням
машин і комплексів ПС-30, ПС-10А, КПС-10, КПС-40.
Проти збудників найбільш поширених хвороб(кореневих
гнилей, твердої сажки, борошнистої роси, бурої листкової іржі)
застосовують такі хімічні препарати, як15%-й байтан-універсал
(2 кг/т), 75%-й вітавакс(2,5–3 кг/т),50%-й фундазол(2–3 кг/т),
гранозан(1,5 кг/т) тощо.
Для одночасно захисту рослин від хвороб і ґрунтових шкідників
насіння обробляють комплексним препаратом– гема гексаном(2 кг/т).
Для поліпшення якості протруєння препарати краще
застосовувати у вигляді суспензій, зволожуючи їх водою з розрахунку
10 л на1 т насіння.
Максимальний контакт насіння з пестицидами досягається при
додаванні суспензійNaKМЦ(натрієва сіль карбоксилметилцелюлоза)
із розрахунку0,1–0,2 кг/т або ПВС(полівініловий спирт) 0,5 кг/т. Цей
спосіб підготовки насіння дістав назву інкрустації.
Урожай озимої пшениці значною мірою залежить від строків
сівби. Висівають її за50–55 днів до переходу середньодобових
температур через50С, щоб до зими рослини встигли утворити три-п’ять пагонів.
Оптимальні строки сівби озимої пшениці: для лівобережних
районів Лісостепу– 15–20 вересня, центральних районів Лісостепу–
15–20 вересня, поліських районів–15–20 вересня, лісостепових
районів західних областей України– 15–25 вересня, Закарпатської
області– 25 вересня– 5 жовтня, у Степу– з5 по25 вересня, у Криму–
з15 вересня по5 жовтня.
Кращою нормою висіву озимої пшениці в південних областях
Степу України можна вважати4,0–4,5 млн./га схожих насінин, або
160–180 кг/га, у Лісостепу–4,5–5 млн./га, або180–200 кг/га, і на
Поліссі– 5,0–5,5 млн./га, або180–220 кг/га. За несприятливих умов
норму висіву збільшують до250 кг/га.
Догляд за посівами. Технологічні колії дають можливість
використовувати агрегати по догляду за посівами, зокрема, для
роздрібненого внесення азотних добрив і захисту рослин від бур’янів,
шкідників і хвороб.
Важливим заходом догляду за посівами озимої пшениці є
весняне боронування, яке разом із підживленням створює сприятливі
умови для росту і розвитку рослин. Посіви боронують тоді, коли грунт
підсохне й легко розсипається. Це роблять упоперек напряму рядків
або по діагоналі, щоб менше пошкоджувалися рослини. На легких
грунтах і на слаборозвинених посівах боронують в один слід, а на
добре розвинених посівах і зв’язаних грунтах– у два.
Озима пшениця навесні розвивається повільніше ніж жито і
швидко заростає бур’янами. У фазі кущення для боротьби з бур’янами
використовують гербіциди. У районах достатнього зволоження
боротьбу з бур’янами починають восени: із фази трьох листків посіви
обприскують дікуран– форте, 80%-й з.п. (1,5-2 л/га).
Наприкінці фази кущення– на початку виходу в трубку, у
період викидання прапорцевого листка і колосіння посіви
обприскують проти борошнистої роси, коричневих гнилей, бурої
листкової іржі, чітко дотримуючись технології їх застосування. Для
прийняття рішення хімічної обробки фунгіцидами обстежують посіви.
Для цього на кожному полі оглядають по10–20 рослин у декількох
місцях.
Індикатором загальної зараженості посівів є третій-четвертий
верхні листки, на яких визначають ступінь захворювання:
знебарвлення листків, хлорозні плями, некрози. Хімічну обробку
посівів проти бурої, жовтої іржі та борошнистої роси проводять тоді,
коли відсоток зараженості листків, що аналізуються становить один,
тобто чотири-п’ять пустул або плям на одному листку. Поріг
шкідливості стеблової іржі повинен становити0,1%, а септоріозу– 5%
заражених листків рослин. Для боротьби з шкідниками під час
цвітіння, наливання зерна і у фазі молочної стиглості посіви
обприскують препаратами.
В окремі роки значної шкоди посівам завдають мишовидні
гризуни. Боротьбу з ними проводять восени при чисельності50 і
більше нір на1 га. При цьому, використовують гліфтор, брикети
шторму, а також бактероденцид зерновий. Норма витрати цих
препаратів становить– відповідно 0,02– 1–2 кг, з яких готують
отруйні принади і засипають по3 г в нору, брикети шторму– 1 кг/га.
Під час обприскування рослин фунгіцидами, інсектицидами,
ретардантами потрібно, щоб якомога більша площа листкової поверхні
та стебел була оброблена розчином. Якщо в обприскувачі деякі
наконечники не відрегульовані або не працюють, то залишаються
необроблені смуги посівів, які не тільки мають нижчу врожайність, а й
є джерелом нового поширення хвороб і шкідників. Тому, кожний
239
наконечник перевіряють на витрату робочого розчину. Нерівномірне
внесення розчину, наприклад, гербіцидів, призводить до пошкодження
рослин пшениці, надмірного гальмування росту і продуктивності.
Для боротьби з бур’янами, шкідниками і хворобами озимої
пшениці потрібно максимально використовувати запобіжні та
винищувальні агротехнічні й біологічні заходи. Хімічні застосовують
лише тоді, коли є препарати, які швидко розщеплюються, не
впливають згубно на навколишнє середовище і не знижують якості
продукції.
Будь-які обробки пестицидами не можна проводити пізніше, як
за20 днів до настання повної стиглості. Якщо потреба в застосуванні
пестицидів збігається в часі, то слід готувати суміші, але обов’язково
керуватися таблицями для змішування препаратів.
Збирання врожаю. Збирати озиму пшеницю необхідно в стислі
строки протягом8–10 днів, що запобігає значним втратам зерна і
сприяє зберіганню якості сильних пшениць. Роздільне збирання
пшениці починають, коли вона знаходиться в середині воскової
стиглості зерна(33–35%). При цьому, використовують жатки ЖНС-6-12, ЖВС-6,0, ЖВН-6,0. Через чотири-п’ять днів після просихання
валки підбирають і обмолочують комбайнами.
При вологості зерна17% і нижче посіви збирають прямим
комбайнуванням комбайнами СК-5 “Нива”, СК-6 “Колос”. Особливу
увагу звертають на повноту вимолочування зерна, його травмування,
обламування колоса і винос зерна з половою.
Потоковий спосіб збирання зменшує затрати праці в3–6 разів,
забезпечує краще зберігання соломи і полови, дає змогу відразу
проводити лущення стерні. Зібране зерно очищають на зерноочисних
машинах ОС-4,5А.
Зерно з підвищеною вологістю підсушують на токах або в
спеціальних сушарках. Насіння вологістю не вище15% засипають
шаром до2 м у старанно підготовлені зерносховища.
Інтенсивна технологія вирощування озимої пшениці передбачає
вимоги: повне забезпечення рослин елементами живлення на
запланований урожай, не менше60 ц/га; забезпечення слабокислої, або
нейтральної реакції грунтового розчину; проведення основного
обробітку грунту не пізніше, як за25 днів до сівби; сівбу в оптимальні
строки, з утворенням технологічної колії для догляду за посівами;
норма висіву повинна забезпечувати на час збирання500–600 про-дуктивних стебел на1 м
2
; внесення азотних добрив у3–4 прийоми;
застосування високоефективних пестицидів для обробки насіння і
рослин під час вегетації; застосування регуляторів росту в один або
два прийоми; збирання врожаю за5–7 днів після настання повної
стиглості на конкретному полі.
Енергозберігаючі й екологічно доцільні технології. Технологія
Миронівського інституту пшениці ім. Ремесла. Ця технологія
спрямована на підвищення врожайності озимої пшениці при
одночасному скороченні прямих виробничих витрат на її
вирощування. Дотримання рекомендацій розробників технології
забезпечує зниження собівартості1 ц зерна до15% порівняно з
вирощуванням пшениці за існуючою інтенсивною технологією.
Рекомендовано для впровадження в бурякосіючих господарствах
Лісостепу України.
Обробіток грунту здійснюють після багато- та однорічних трав,
гороху та кукурудзи, вирощуваної на силос або зелений корм, залежно
від обраного попередника, забур’янення поля, зволоженості грунту та
строків сівби озимої пшениці. При розміщенні озимої пшениці після
багато- і однорічних трав та їх збирання за2,5–3 місяці до сівби
пшениці застосовують лущення і з відростанням бур’янів– оранку в
агрегаті з котками і боронами на глибину після багаторічних трав25–
27 см, однорічних20–22 см. Не слід запізнюватися з проведенням
оранки, бо це може викликати зниження врожайності пшениці до10–
15 ц/га. Якщо попередником пшениці є горох, який зібрали за 50–
60 днів до сівби озимих, то в роки, сприятливі за зволоженням,
проводять лущення й оранку на глибину18–20 см; у роки
недостатнього зволоження– поверхневий обробіток дисковими
знаряддями або культиваторами-плоскорізами в агрегаті з голчастими
боронами БИГ-3 на глибину12–14 см. Після збирання кукурудзи, яку
скошують на силос незадовго до сівби пшениці, площу розпушують із
подрібненням післяжнивних решток важкими дисковими боронами.
При запізнілому проведенні оранки грунт може не досягти
оптимальної щільності, а в роки недостатнього зволоження це
призводить до його подальшого пересушування.
Зорані і поверхнево оброблені поля підтримують до сівби
пшениці в чистому від бур’янів та розпушеному стані, застосовуючи
культивацію з боронуванням.
Ресурсозберігаюча технологія передбачає раціональне застосу-вання під озиму пшеницю органічних і мінеральних добрив. Під час
висівання пшениці після багато- і однорічних трав гній(30 т/га) та
фосфорно-калійні добрива(Р45К45) вносять під основний обробіток
грунту: азотними(N60) – двічі підживлюють пшеницю, вносячи їх
половинними дозами на ІІ–ІІІ таVІІІ етапах органогенезу. Пшениця
після гороху та кукурудзи використовує післядію гною, внесеного під
попередні культури(кукурудзу за зерно, цукрові буряки), і
забезпечується внесеними під основний обробіток грунту фосфорно-калійними добривами: після гороху з розрахунку Р60К60, після
кукурудзи Р90К90. Азотом посіви пшениці після гороху
задовольняються при підживленні рослин азотними добривами дозами
N30 на І–ІІІ етапах органогенезу таN30 наVІІІ етапі. Пшеницю, висіяну
після кукурудзи, підживлюють азотом тричі: рано навесні(N30), на ІІ–
ІІІ етапі(N60) та наVІІІ етапі органогенезу(N30).
Для сівби використовують відсортоване, добре очищене і
протруєне кондиційне насіння, яке має схожість92% і вище, чистоту–
не менше98%. Починають висівати при встановленні середньодобової
температури14–16 0С, дотримуючись рекомендованої послідовності: у
перші дні сіють пшеницю після кукурудзи на зелений корм та силос,
продовжують сівбу після гороху і закінчують– після багато- та
однорічних трав і попередників, під які внесено підвищені норми
органічних та мінеральних добрив. Сівбу закінчують за8–10 днів.
Норма висіву пшениці при сівбі після трав, гороху– 4–5 млн.,
після кукурудзи та інших непарових попередників5,5–6 млн.шт.
схожих зерен на1 га. Загортають насіння на глибину4–6 см, у суху
осінь– на7–8 см.
Догляд за пшеницею в основному аналогічний рекомендо-ваному за інтенсивною технологією. До головних відмінностей
належать такі:
• для запобігання пошкодженню сходів пшениці личинками
хлібної жужелиці, озимої совки, дротяників, прихованих стеблових
шкідників тощо в рядки під час сівби вносять гранульовані
інсектициди на суперфосфаті(1,6%-й БІ-68,5%-й волатон та базудин),
тоді не треба буде використовувати для захисту рослин від шкідників в
осінній період хімічні засоби;
• хімічні засоби боротьби з бур’янами застосовують у сівозміні
не безпосередньо в посівах пшениці, а на площах попередніх культур–
цукрових буряків, кукурудзи на зерно, під які здебільшого вносять
гній із великою кількістю насіння бур’янів; на посівах пшениці після
кукурудзи на силос або зелений корм, гороху із застосуванням
поверхневого обробітку грунту без вивертання насіння бур’янів на
поверхню значно зменшується забур’яненість і зникає потреба у
використанні гербіцидів;
• для більшої реалізації потенційної родючості та підвищення
продуктивності ріллі проводять диференційований допосівний
обробіток грунту, який сприяє скороченню виробничих витрат на
формування врожаю пшениці.
Ці та інші агротехнічні заходи, передбачені ресурсозберігаючою
технологією, одночасно вирішують кілька важливих виробничих
завдань: сприяють підвищенню врожайності та якості зерна пшениці,
зниженню собівартості вирощеної продукції та забруднення навко-лишнього середовища шкідливими хімічними речовинами, засобами
захисту пшениці від хвороб, шкідників та бур’янів.
При зрошенні пшениці створюються сприятливі умови для
росту бур’янів, поширення хвороб і шкідників. Це вимагає посилення
захисту посіву з використанням гербіцидів, фунгі- та інсектицидів.
Посіви середньорослих і напівкарликових сортів пшениці, чисті
від бур’янів, збирають прямим комбайнуванням при вологості зерна
17-18%: високорослі, забур’янені– роздільним способом, скошуючи їх
у валки з настанням вологи зерна близько30%.
Обмолочене й очищене зерно зберігають при вологості14-15%.
Контрольні питання
1. Значення зернових культур у сільськогосподарському
виробництві.
2. Економічне значення, матеріальне стимулювання
виробництва зерна сильних, твердих і цінних сортів та гібридів
зернових культур.
3. Які культури відносяться до хлібів І групи?
4. Які культури відносяться до хлібів ІІ групи?
5. Назвіть фази росту і розвитку зернових культур.
6. Який хімічний склад зерна?
7. Значення, ботанічні та біологічні особливості озимої пшениці.
8. Врожайність озимої пшениці та особливості інтенсивних
технологій вирощування.
Комментарии
Отправить комментарий